Трохи сірої фарби

Трохи сірої фарби, розчиненої у білому, зовсім трохи – ніби пошкодував. Хтось. Крапля сірого у молоці – і постає небо. Неосяжне. Когось, в кого забракло сірої фарби. Чи просто скнара. А небо висить. Як і завше. Так, у цьому світі є речі, які хай не на завше-завше, та принаймні надовго. Сонце, море й небо. Осінь, яка неодмінно приходить на зміну солодкому літечку, скукожує листя на гілках похилених дерев. Роздягає – когось догола, комусь лишає – прикритися. Весна прийде – вбере, як і завше. Знов зробить усіх рівними – й тих, хто пробув всю зиму зовсім роздягненим, й тих, кому Осінь лишила трохи старого лахміття. Весна не пошкодує зелені – вбере пишно, барвисто. Витерпіти холод й вітри  - аби дочекатися нового вбрання. Зі знанням, що обов’ язково буде, обов’ язково прийде – воно не так й важко, знаєш. Силу дають речі, які назавше. Чи, принаймні, надовго. Весна, вітер, небо, зорі. Сонце й полонини. Не-вічності віднімають силу, вічність дарує. Навіть якщо ті вічності з розряду не дуже приємних, як то осінні вітри чи то примхи сніжного січня. Скоро з' явиться, скоро вдарить – з порогу, жбурне льодом в обличчя, скує морозами.   Знання, що на зміну йому є інша вічність-весна - подарує витривалість, й віру, й морозостійкість.  
Трохи сірої фарби
Темы: Личный дневник, О жизни

Комментарии